Олексій Чупа останні два роки показує, що таке продуктивний автор. З моїх спостережень хіба що Максим Кідрук та Андрій Кокотюха так методично випускають книги (ну, може, ще Курков). Хоча сам Олексій зізнається, що писав свої твори кілька років, просто виходити вони почали з 2014 року. Тому і складається враження, що він пише книги, немовби пиріжки пече (хоча це не відбивається на їхній якості погано).
Чупа — представник Донбасу. Але представник нестереотипний, бо закінчив філологічний факультет Донецького національного університету. А потім працював звичайним машиністом у Макіївці. З книг Олексія я вже писав про «Бомжів Донбасу» та «Казки мого бомбосховища».
Олексій Чупа (джерело — bookbank.it)
Мені пощастило познайомитися з автором у Франківську в липні минулого року. Він тоді якраз презентував «Бомжів Донбасу», виданого «Discursus». Тоді Чупа жартував про свою роботу в Макіївці, про те, що бомба на обкладинці книги — це він сам і так далі. Вже через кілька місяців йому довелося покинути рідне місто і переїздити до Львову.
Книга, про яку я хочу розповісти — «10 слів про Вітчизну» вийшла у видавництві «Клуб Сімейного Дозвілля» ще до «Бомжів» і переїзду з Макіївки. Та й події, які її описують, стосуються часу після парламентських виборів 2012 року.
Обкладинка книги (джерело — bbc.com)
За сюжетом, після розуміння, що з нашою країною нічого хорошого вже не станеться Роман і Олена вирушають за своїм заробітчанським хлібом у столицю Чехії — Прагу. Проте вже у Варшаві польські гопники грабують Романа і роблять подальшу подорож неможливою.
Хлопцю треба пояснити все своїй дівчині Оленці. По дорозі до неї Роман збиває з ніг полячку Аґнєшку. Коли він розповів їй про ситуацію з гопниками, втраченими грошима і квитками на Прагу, ця жінка влаштовує своєрідну співпрацю, суть якої полягає в тому, що вона напише книгу про Романа. Натомість вони з Оленкою півроку можуть жити на її старій квартирі, отримуючи від Аґнєшки гроші.
Варшава (джерело — feerie.com.ua)
Оскільки Оленка сліпа, то афера таки починається. І в одному з районів Варшави, Празі, закручується нова історія.
Чупа має своєрідний цікавий стиль, який уже вирізняє цього молодого автора серед інших. Цього року він увійшов у список трьох фіналістів на премію Джозефа Конрада, але зрештою не отримав її (все ще попереду).
В романі, крім людей є ще дуже класний персонаж — кіт Пілсудський. Мені він чимось нагадав іншого кота — Бегемота з «Майстра і Маргарити» Михайла Булгакова. Така алюзія на одного з найповажніших польських керівників ХХ століття створює кумедну атмосферу.
Особливо мені запам’яталися моменти, де Аґнєшка і Роман розмірковують про те, чий же Львів є насправді — польський чи український. Тут немає натяків на якийсь сепаратизм чи посягання на державний суверенітет, але показана велика різниця між відношенням до історії між цими двома народами.
Могили польських орлят на Личаківському цвинтарі (джерело — io.ua)
Та й читаючи роман навряд чи можна нагородити Чупу за підвищення патріотичного духу. Олексій пише без прикрас, показуючи дійсність такою, яка вона є. Можливо, комусь це не сподобається, але принаймні автор не змушує себе малювати яскравими фарбами те, що таким не є.
Проте все ж Чупа вселяє надію. Якось особливо, по-своєму, але він залишається оптимістом, хоча все й не надто добре. Але скільки не тікай, все одно опинишся вдома.
До речі, передмову до роману написав ужгородський письменник Андрій Любка, який був у Полтаві у листопаді з презентацією своєї книги «Карбід». Маю надію, що вже в наступому році напишу і про неї.
Цитата: «Люди, які не шанують історії, завжди здаються мені жебраками».
P.S. Це була 13-а книга зі 100, які мені треба прочитати до 30 вересня в рамках проекту #bookchallenge_ua. Приєднуйтеся до виклику: вкажіть собі кількість книг, які маєте прочитати за рік і вперед. Давайте поширювати любов до української літератури. Вона того варта!
