За цей тиждень я почув слово «бендери» приблизно стільки ж разів, скільки за весь попередній рік. У розмовах з полтавцями, у коментарях і постах соціальних мереж та блоґів. Отак поступово, повністю відключаючи голову, а потім і досвід, починає здаватися, що дійсно кожен житель Західної України — войовничий повстанець, котрий ще з дитячих років знає напам'ять програмні тексти ОУН і всю біографію Шухевича.
Але це зовсім не так. Образ «бендери» став чимось на зразок бабайки, котрим лякають добру половину регіонів нашої країни. В їх уяві, певно, кожна галичанка біля колиски співає пісень Українських січових стрільців, а батько згодом навчає свою дитину поводження зі зброєю і веденню партизанської війни. І такі «передачі досвіду», певно, тривають уже кілька поколінь. З цього день починається, і цим він закінчується.
Вся проблема у відсутності руху. Взаємопроникнення. Люди, від яких я чую слово «бендери», не подорожують. Принаймні туди, де ці самі «бендери» і живуть. Бачачи ту частину України через рідкокристалічний екран монітору, де голос за кадром розповідає, як саме треба сприймати ту чи іншу подію. Останнім часом ці голоси стають надто нав'язливими. Аж до бажання вимкнути колонки. Або і взагалі — новини.
Подорожі — найкращі наркотики. Вони розширюють свідомість наскільки, що вже потім Її вкрай важко заштовхнути у ті шори, в яких перебувала. Мандри дають людині змогу відірватися від своєї території, звичного оточення і оновити себе. Знайомства з новими людьми, містами, дорогами і вокзалами — цього не передасть жодне ЗМІ чи документальний фільм. І це найкраще лікує від шаблонності мислення.
- Місто Леополіс (фото: ukraineallaboutu.com)
Львів, Івано-Франківськ (котрий так тепло кличуть «Фраником»), Кам'янець-Подільський, Чернівці, Ужгород, Луцьк, Тернопіль — міста, котрі можуть стати прекрасними ліками від цього ненависного мені слова-покруча — «бендери». Бо той, хто побував би хоча б в одному, чи здатен і надалі говорити про войовничість їх мешканців, чи не виб'є із себе ту пропаганду, котрою Його щодня так наполегливо годують?
Наразі із цього списку я відвідав лише перші два (але кожне кілька разів) і маю велике бажання побувати у решті. У всіх цих містах є друзі чи знайомі — хороші і приємні люди, переважно творчі, віруючі. Кожен зі знанням кількох мов. Часто подорожують по Україні і за кордон. Ці люди відкриті для нового, в них усіх можна відчути внутрішню свободу і гордість за свою землю. Вони всі люблять своє місто і можуть годинами розповідати про нього.
А хіба лише вони є свідченням розвінчання шаблону про «бендер»? Андрей Шептицький, Любомир Гузар, В'ячеслав Чорновіл, Оксана Забужко, Юрій Андрухович, Григорій і Тарас Чубаї, Мирослав Скорик, Тарас Прохасько, Юрій Винничук, Маркіян Іващишин, Богдан Ступка, Славко Вакарчук та багато інших — ці люди стали символами сучасної української нації як для громадян своєї держави, так і для іноземців.
-
- Панорама з Ратуші (фото: kvartal.lviv.ua)
І тому, кожного разу, коли я чую слово «бендери», мені хочеться все це розповісти, наводити десятки арґументів, закликати людину поїхати коли-небудь відвідати ці міста (бодай Львів! це повинно стати мало не обов'язком кожної людини, котра має сміливість називати себе українцем!) і поговорити з цими людьми. Ламати шаблони важко. Часом і боляче. Пригадується бабуся, котра доводила мені, що саме у Полтаві українська мова є найчистішою та справжньою, бо ж, бачте, у них у місті Лева вона аж надто засмічена польською і є суржиком.
Але я прекрасно розумію те, що нікуди вони не поїдуть. Як і те, що Їх Львів дійсно існує. У них у голові.
Роман Повзик, громадський активіст, незалежне мистецьке об'єднання «Magnum Opus»
