подружжя Олексій Іванюк та Наталія Корф- Іванюк (фото з соц. мережі)
Цю художницю знає вся мистецька Полтава, та і не тільки. Ці неймовірні роботи впізнає кожен, що хоча б раз залишався тет-а-тет з її полотнами. Досконалість академізму, глибина суджень, постійний життєвий пошук та унікальність особистості породжують витвори мистецтва, що торкають найпотаємніші куточки будь-якої душі.
Наталія Корф – Іванюк художник з самого народження. Постійне експонування робіт на місцевих, регіональних та міжнародних виставках поетапно підводило Наталку до всеукраїнського визнання. Сьогодні член НСХУ та успішний художник, чудова мама та дружина, наша землячка дає можливість всій Полтаві поринути в її «Село».
«Село» - це назва виставки, що приурочена до тридцятиріччя видатного майстра пензля, чудової та талановитої людини – Наталії Корф-Іванюк. «Сільське життя», «Ворота», «Туман» та «Вечір» ці чотири серії робіт, що грандіозним чином вписалися у велику виставкову залу полтавської галереї мистецтв імені М. Ярошенка об’єднані в одну тему. 48 робіт витримані в одній сюжетній манері. Тут і лесуванням прописані пейзажі, і пастозний вечір та ранок, годі й говорити про неповторних корів, курей та гусей. Переступивши поріг залу ти поринаєш в сільську місцевість. Я ніби побувала у своєї бабусі. Хатка-мазанка, скотина на полі і такий близький по духу туман. Доречним було б слово романтика. Споглядаючи полотна ти закохуєшся у побачене. Потьоки від фарби під палаючим сонцем точно передають час доби і ти ніби нагріваєшся, хочеться примружити очі. Бабусі, що продають фрукти та овочі в відрах настільки реальні (хоча і написані потужними масляними мазками мастихіном), що годі й думати щоб сказати їм слово поперек. Це мабуть краще, що експонувалося в Галереї мистецтв за останні часи. Можна б було без зупинку говорити та описувати враження від побаченого, але чи залишиться місце для особистих відчуттів? Тому запрошую до споглядання кожного. Виставка варта Вашого часу. Дуже потужна експозиція.
|
|
Наталя вирізняється серед багатьох полтавських художників. Талановита людина - талановита у всьому. Маючи можливість створити успішну кар’єру поетеси та акторки вона все ж обрала шлях нескінченних пошуків колористичного та композиційного вирішення. Шлях пошуку нових сюжетів та бачень, вона є художником. Дякую долі за можливість близького знайомства не тільки ж її живописом, а і з її сім’єю.
Про Наталку написано не одну статтю, нещодавно навіть знято програму на місцевому телебаченні ( Полтавська ОДТРК "Лтава" ). Сьогодні ви маєте змогу ближче пізнати душу художника в ексклюзивному інтерв’ю з Наталкою Корф- Іванюк:
Що надихає Вас в творчості найбільше? Які життєві суті чи душевні переживання стимулюють та допомагають вам у створенні нової творчої роботи?
- Безумовно це українське мистецтво, культура, побут простих людей. Село, з його барвистими та безкрайніми пейзажами. Ми з чоловіком часто подорожуємо, нажаль на даний момент тільки по Україні, тому побачивши якийсь пейзаж я швидко намагаюся закарбувати його у себе в голові. Прості образи, буденність, що оточує мене стимулює до нових пошуків та ідей. Захід сонця, ранковий туман, сільські ворота… Доступність сюжетів породжує нові ідеї. Природа ніби сама стимулює мене творити. Часто, коли після довгого використання якоїсь тематики, я довго знаходжуся в пошуку. Я займаюся побутом та мислю, пророблюю сюжети готуючи їжу, намагаюся створити образи нових полотен займаючись з дитиною… Коли я знаю, що в моїй майстерні лежать фарби та натягнуті полотна я не можу не думати про створення нової картини.
На даному етапі мого творчого життя мене надихає українське. Але я пам’ятаю моменти , коли в моїх роботах були присутні не українські натюрморти, оголена натура. Це моменти в яких ти або відчуваєш, або не відчуваєш якусь тему до кінця. В тебе змінюються життєві позиції, змінюється образ життя. Коли я була мамою маленької дитини – в моїх роботах був більшою мірою присутній побут, що оточував мене в ті моменти життя. Я зовсім по іншому відчувала оголене тіло, навіть в мені з’явилася інакша жіночність. Під цим впливом була написана серія робіт в стилі «ню». Сьогодні я вже більш вільно себе почуваю. Дитина підросла, змінився світ навколо мене, я розширила свій кругозір. Подорожуючи помічаю більше, інакше. Я знаходжуся в такому віці, коли знаю, що можу і дозволяю собі більше, аніж я могла собі дозволити, наприклад, в двадцять п’ять років.
Якими основними правилами Ви керуєтеся при створенні живописної та графічної роботи?
- Головним правилом для мене є «не замучувати» роботу. Для мене максимально довга робота це чотири-п’ять сеансів, максимум. Коли вже йде п’ятий-шостий то це вже перероблювання. А головне цього не допустити. Має залишитися відчуття недосказанності , навіть незакінченості в роботі. Це частіше краще ніж коли робота створена так, що ти вже нічого не може туди добавити. Треба залишати таїну, загадковість, загадку…
А як ви розумієте, що робота вже готова? Коли приходить розуміння того, що «більше не треба»?
- Це відбувається на глибинному рівні( сміється). Я розумію і все. Коли ти пишеш і пишеш роботу, щось робиш, створюєш, а потім просто забираєш руки від полотна і розумієш, що більше нічого не треба робити, добавляти. Я навіть підпис інколи ставлю не вчасно, а навіть тільки після того, як робота вже давно написана. І тільки тому, що треба. Бо я розумію, що робота готова. Підпис ніби психологічно обмежує мене в фізичному бажанні щось до виправити, доробити.
Хто являється головним рецензентом вашої діяльності?
- Мені дуже пощастило, що в нас творчий тандем, творча родина, чоловік художник. Тому в питаннях «чи правильно я роблю?», « на вірному я шляху?» звичайно першим і найголовнішим є відповідь мого чоловіка Іванюка Олексія Олексійовича. Звичайно, що я сама розумію як необхідно чи як краще, але відчуття конкуренції в творчій родині допомагає рухатися постійно вперед, бути зібраними. Ми постійно підтримуємо один одного. Якщо в Олексія «пішла хвиля» творчості , то я одразу ж думаю як собі не бути в сторонці, не спати. Боротьба за першість, як і в багатьох творчих сім’ях, дає доповнюючий стимул до особистих вершень. Так, я, як деякі творчі жінки в мистецьких сім’ях, не «пасу задніх» та не віддаю всі рушії впливу в руки чоловіку. Я достатньо самодостатня і ніколи не здам «борозди правління» Олексію.
А чию авторитетність Ви визнаєте з великого світу образотворчого мистецтва? Можливо з вже померлих…
- Яблонська для мене була завжди авторитетом. Вона жінка, а бути жінкою-художником це взагалі важко. Для жінки є набагато більше життєвих факторів, що можуть відволікати від творчості. Але якщо жінка - художник і вона вже існує як мистець, що може не сидіти на одній темі, постійно розвиватися, змінюватися, бути монументалістом потім декоративістом, потім відійти до реалізму, згодом до камерності( як в останній період її життя) то я звичайно не можу нею не захоплюватися. Доречі я не люблю коли кажуть «художниця», мені подобається коли це слово «художник», коли воно не йде в прив’язку до якихось статевих ознак. Вона для мене Художник, з великої літери.
Я знаю, що Ви з чоловіком та сином змінили місце проживання. Зараз Ваша сім’я мешкає в м. Києві. На Вашу думку, в такому місті як Полтава можливо створити успішну кар’єру художника?
- В залежності від того, що Ви маєте на увазі під словом кар’єра?
Кар’єра як можливість духовної реалізації та матеріальної вигоди.
- Багато хто вважає, що не важливо де ти живеш, головне те, що ти робиш. Я з цим згодна. Наприклад можна жити в селі і займатися творчістю, приймати постійну участь у виставковій діяльності. А можна сидіти в селі і нікому нічого не показувати. Місце здається не грає великої ролі, але я вважаю, ще для моментів становлення та початкової реалізації необхідні все-таки бути більш соціальним. Якщо художник вже існує як художник, його ім’я пізнаване та його внесок у мистецьке життя оцінило багато людей то можна жити і в селі. Я жила десять років в м. Полтава та не пропускала майже ні одну художню виставку, я була присутня практично на всіх мистецьких заходах в столиці. Але на це йде дуже багато сил та коштів. Просто я знала чого хочу, і вже на своєму шляху перестала рахувати гроші та кілометри. Звичайно, що абсолютної реалізації необхідне велике місце. А Київ має безліч виставкових залів, галерей, мистецьких майданчиків та АРТ проектів, що чудово підійдуть для становлення художника. В мегаполісі легше знайти себе в якійсь ніші, що не можливо робити в таких містах як Полтава. Нажаль в Полтаві всі мистецькі дійства більшою мірою приурочені до якогось дійства. Тобі приходиться чекати тої чи іншої виставки. Звичайно, що на виставки продажі в Полтаві можна жити, малювати та продаватися, це без проблем. А ось знаходити себе, розвиватися творчо це вже зовсім інше… необхідні міста побільше.
Ви близько десяти років свого життя віддали Полтавському національному технічному університету імені Юрія Кондратюка. Шість з цих років ви віддали викладацькій діяльності на кафедрі образотворчого мистецтва. Як ви оцінюєте освітній рівень цього вишу саме для творчих спеціальностей?
- Я мала змогу порівнювати рівень полтавської художньої школи, а саме кафедру образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва ПНТУ та виші Харкова та Києва. То насправді там дуже ліниві всі. Так, в перспективі вони дуже багато малюють, але сам період підготовки їх як майбутніх активних митців дуже «повільний». Наша кафедра давала досить не погану освіту для декоративно прикладних та образотворчих напрямків. Але ж головне це все одно бажання! І не важливо де ти будеш навчатися. Якщо ти хочеш навчатися ти будеш. Всеодно відсотків сімдесят йде на самоосвіту. Викладачі за тобою не бігають, не силують тебе нічого робити. Хочеш?- Навчишся! Просто тяжко від ситуації що склалася (тяжко вздихає). Багато крові та поту покладено, сил та старань багатьох людей для створення того рівня художньої освіти, що давала наша кафедра. А якась людина, що скажемо, не поклала стільки душі та поту з кров’ю, я вважаю, що вона не має права все зруйнувати одним змахом. Гадаю, що якщо все піде на краще, то університет випустить ще не одне покоління успішних та талановитих художників, членів Національних спілок.
Щоб Ви змінили в сучасній українській художній професійній освіті?
- Я за індивідуальний підхід. Є дуже багато прикладів того, що деяким студентам академізм не під силу, він їм не цікавий, в них зовсім інша дорога і мізки їхні працюють по іншому. Просто художники - це хворі люди. У кожного свій діагноз і до кожного потрібно підібрати не рецепт лікування, а допомогти хворобі протікати благополучно. Потрібно до кожного знайти індивідуальний підхід. Це ж не маса людей, економістів чи програмістів, що їх посадив, дав всім якусь одну операцію і вони її виконують однаково. Це кожен зі своїми якимись «тараканами в голові». Необхідно до кожного підійти та запитати чи йому до вподоби те, що він робить, якщо ні - запропонувати інший варіант вирішення. Звичайно є зовсім безнадійні люди, що попросту займають чужі місця. Нажаль з кожним роком їх стає все більше і більше. Але є і такі, що нажаль не знайшли себе в академізмі і так і випусилися такими «недоучками». Їм не показали інших варіантів, і вони так і вийшли в світ не знаючи що вони насправді можуть створювати. Їм не давали змогу творити своє, а змушували вивчати незрозумілий академізм. Не вмієш малювати руки - немає тобі життя більше! А вони могли б народити якогось нового художника, але…
Розкажіть якусь дотепну історію, що трапилася з Вами під час вашого творчого життя.
- В мене була велика робота, десь метр тридцять на метр п’ятдесят, а майстерня вузенька. Робота впала зі стіни і заблокувала вхід, не зайти не вийти. А мені необхідно було потрапити всередину майстерні. Чоловік вирішив мені допомогли і так хвацько відкрив двері, що робота з тієї сторони репнула. Я з початку зраділа, бо думала якщо відкрилися двері то робота врятована, але він ручкою від дверей прорвав полотно на самому видному місті. Коли я побачила результат старань Олексія в мене почався такий дитячий плач… я просто закрила обличчя руками і довго плакала( сміється). Потім я звичайно сиділа, штопала роботу, зачищала її. Відчула себе таким собі реставратором.
Де Вам краще вдається передати враження від побаченого, в майстерні чи на пленері?
- Пленер і майстерня це зовсім різні речі. На пленер їдуть набиратися вражень, змальовувати те, що ти бачиш, а не копіювати природу. Весь процес пленерний можна просто надихатися природою, споглядати, розуміти, а потім видати цілу серію робіт будучи в майстерні. І , на мою думку, це не буде не пленерний живопис. Це буде враження від пленеру, від перебування на ньому. А, як правило, пленерні роботи так і залишаються пленерними роботами. Тобто зробити картину з пленерної роботи мені вдавалося дуже і дуже рідко. Я ніколи не виставлю роботу з пленеру на виставку. Це робочий матеріал. Але часто художники – пейзажисти так і роблять. Спочатку етюд, а потім картина.
Розкажіть про роботи, що експонуються на цій виставці. Чому саме така тема для ювілейної виставки?
- От Ви знаєте, коли заходиш на виставку і створюється відчуття, що ти провів один день в селі. Пішов і бродиш. Зранку до вечора. То корова прокинулася мукає, то ввечері баба вже її доїть, то кіз гоне пасти. Хотілось створити можливість людині з великого міста потрапити на один день, та хоча б на одну годину в село. Я гадаю, що взагалі можна було на цьому фоні створити якийсь арт проект. Концепція цієї виставки саме день в селі, екскурс сторінками своєї душі.
Чудово, що до цієї виставки ви додаєте каталог своїх робіт! Чи тяжко було працювати над ним?
- Так. Це дуже зручно, коли ти можеш на будь яку виставку повезти показати не всі 48 робіт, а саме стільки помістилося в стінах Галереї мистецтв, а презентувати каталог. Звичайно зараз такі скрутні часи і я дуже вдячна тим людям, що допомогли мені у можливості випустити в світ цю збірку моїх останніх робіт. Дуже важливо, щоб в житті кожного митця з’являвся меценат, що реалізував би задумане художником та підтримував його проекти матеріально. Для мене цими меценатами стали Олександр Бицько та Юлія Полякова.
Щоб Ви побажали підростаючому поколінню талановитих дітей, що хочуть пов’язати своє життя з мистецтвом?
- Працювати, багато працювати. Якщо хочеш стати художником необхідно бути готовим до всього. Необхідне вміння перечекати, перетерпіти, вміння обмежити себе в чомусь. А насправді стати художником неможливо. Ти або ним народився, або ні. Головне на своєму шляху необхідно не забувати залишатися людиною.
Які Ваші плани на майбутнє?
- Розповісти про свої думки - насмішити Бога (сміється). Завжди після виставки наступає якесь спустошення. Ось і я зараз не готова щось конкретно планувати. Для Полтави виставка в Галереї мистецтв імені Миколи Ярошенка – це максимум, тому тут вже мені нічого хотіти. В подальшому я розумію, що не чесно було б створювати щось сходе. Хочеться тепер чогось більшого. Можливо повернутися до теми українського фольку, але дещо авангардно. Хочеться змінювати техніку. Поки рано говорити про свої плани в голос.
Я виказую величезну вдячність Наталії Корф - Іванюк та її чоловіку Олексію Іванюку за їхню творчість та вагомий внесок у мистецьке життя не тільки Полтави , а всієї України!!!
Відео з відкриття виставки можна знайти за наступними посиланнями:
https://youtu.be/aUY6Q3BauyI - Виступ Самойленка Юрія Олексійовича;
https://youtu.be/n7oqERYj7Hc - Виступ Тарасенка Олександра Кириловича;
https://youtu.be/D6gcM-bd85U - Виступ Оксани Маричевської;
https://youtu.be/oBuTOlaXyAI - Виступ Іванюка Олексія Андрійовича;
https://youtu.be/lk2DWNAe8L4 - Виступ Алли Маричевської;
https://youtu.be/UkCB2ktV8lQ - Виступ Наталії Корф - Іванюк;
https://youtu.be/ge3AVGGH9tg - Інтерв'ю Наталії Корф - Іванюк.
