У Полтавському академічному обласному театрі ляльок розповіли про бійців невидимого фронту, які на рівні з акторами та режисером сповнюють дитинство полтавців казкою.
Актори театру ляльок репетирують новорічну виставу. Фото Олега Журавльова
Головне почати
Створення однієї вистави у театрі ляльок займає близько двох місяців. Усе залежить від складності, кількості задіяних ляльок, об’єму підготовчих робіт. Відправна точка – обрати майбутню постановку.
– На самому початку художня рада вирішує, яку п’єсу взяти для постановки, – розповідає Єгор Ткаченко, керівник літературно-драматичної частини Полтавського академічного обласного театру ляльок. – Після цього починається робота режисера та художників. Їх у театрі двоє – головний художник Віктор Козуб та художник-постановник Василь Безуля, які роблять на папері ескізи персонажів, декорацій. Ескізи після цього потрапляють у бутафорський, пошивний, столярний цехи, до механізатора і починається активна робота.
Кожен цех докладає свою частку до цілого. У бутафорському виготовляють реквізит до вистави – чашки, глечики, квіти, інше знаряддя, і, звичайно, ляльки. Від бутафорів ляльки потрапляють до механізатора, який їх оживляє. Паралельно у столярному цеху виготовляють антураж, у пошивному – одяг для акторів та ляльок. Іноді деталі настільки дрібні, що їх шиють вручну. Від початку і до кінця абсолютно усіма процесами у підготовці вистави, неначе диригент, керує режисер. Він працює зі звукорежисерами, художниками, акторами, аби усі частинки наприкінці співпали і утворили цілісну картину.
Час, коли готують антураж, а режисер із акторами працюють над текстом, називають «застільним періодом». Після цього починаються репетиції на сцені. Спочатку репетирують мізансцени – окремі частини постановки, а потім – виставу повністю. Наостанок знову ж таки художня рада театру – керівництво, незадіяні актори – переглядає готову постановку і погоджує.
Читайте також: Полтавських лялькарів знають від Китаю до Сербії
Як звучить казка
Про те, як дати виставі другий голос, знає Сергій Луговий, який уже 31 рік через невелике віконечко у лівій частині над залом стежить за сценою. Він – звукорежисер.
– Коли іде вистава, моє завдання забезпечити музикальний супровід. У мене є звуковий сценарій і записані одна за одною звукові доріжки, – розповідає Сергій Луговий. – Фактично ми музикою підтримуємо виставу. Без цього гра на сцені сприймалася б інакше.
На перший погляд, робота може здатися легкою, але найменша затримка – і відчуття казки втрачене. Як одну із найскладніших вистав у плані музичного супроводу Сергій Миколайович називає «Портрет із літаючим годинником. Марк Шагал». У постановці 2013 року не тільки актори та антураж, а й музика та світло передають усі барви та напівтони світу художника. Близько години, яку триває вистава, звукорежисер невідривно стежить за переходами між десятками звукових доріжок. Вони створюють фон для дії.
Сергій Луговий у театрі "озвучив" близько 80 вистав. Фото Олега Журавльова
Завдання звукорежисера – не тільки супроводжувати виставу. Він бере активну участь у підготовці.
– Готуючи постановку, ми працюємо разом із режисером. Буває, що музика до вистави вже готова, а буває – ми її замовляємо у композитора, – зазначає звукорежисер. – У театрі у нас записуємо вокальні партії, для цього власними силами обладнали студію.
День і ніч на сцені – робота освітлювача
Ще одна людина, яка разом із акторами грає п’єсу від початку до кінця, – художник із освітлення. Зі своєї кімнати над залом він протягом вистави, сцена за сценою, грає світлову музику.
– Під час вистави, перед тим як була створена вона, режисер із художником з освітлення створюють світлову партитуру. За нею я відтворюю світловий супровід вистави кожного разу однаково, – розповідає про свою частку роботи Михайло Тихоступ, художник із освітлення. – Для кожної вистави створюємо освітлення окремо. Потрібного ефекту або кольору досягаємо тонуванням прожекторів спеціальними фільтрами. Режисер говорить, який настрій повинен створити художник з освітлення, а ми це втілюємо в життя.
Через невеличке віконечко освітлювач бачить усе, що відбувається на сцені. Фото Олега Журавльова
Художник із освітлення відповідає за створення картинки на сцені на рівні із акторами та декораціями. Наприклад, якщо на сцені галявина, то він підбирає світло так, щоб зробити колір трави ще яскравішим.
Найскладніша вистава на пам’яті Михайла Леонідовича – також «Портрет з літаючим годинником. Марк Шагал». У цій виставі близько 80 світлових сцен, які підкреслюють глибоке смислове наповнення постановки, настрій.
Іноді світло може великою мірою замінити складні декорації. Так, у виставі «Мишіко та Мишісан» за допомогою світла, яке підсвічувало білі парасольки в руках акторів, відтворювали пейзажі та архітектуру Китаю.
– У цій виставі ми задіяли усі прожектори, які є на сцені. Кожен із них тонований окремо. Ми досягли того, що, наприклад, висвітлені яскравим червоним парасольки асоціюються із Великою китайською стіною, і це зрозуміло без намальованих декорацій або додаткових пояснень, – говорить Михайло Тихоступ.
Робота майстра – оживляти ляльки
Поки у всіх цехах кипить робота над виставою, у майстерні Дмитра Полиці поряд зі сценою відбуваються дива. Тут у руках художника-оформлювача оживають ляльки. Сюди вони потрапляють із бутафорського цеху. Залежно від того, що на сцені повинна робити лялька, Дмитро Дмитрович розробляє відповідну систему керування. Свою майстерню він називає фортецею і пишається, що вона обладнана ним особисто і подібної немає ніде в Україні.
– За час роботи тут я не був у жодній майстерні інших театрів, – розповідає Дмитро Дмитрович. – Моє безпосереднє завдання – оживити ляльку. Якщо режисер хоче, щоб лялька за сценарієм плакала чи сміялась, рухала бровами, руками, розмовляла, я придумую механіку і роблю її. Завдяки цьому вони набувають характеру, образу.
Дмитро Полиця робить системи для ляльок 33 роки. Фото Олега Журавльова
У майстерні художника-оформлювача бездоганний порядок. Мотки стального дроту розвішані на стінах. Із них та дерев’яних планок, посортованих у ящиках робочого столу, робляться гапіти (системи керування ляльками). Найбільша цінність – різного розміру пружини – зберігаються на верхній полиці шафи. У шафках за розміром зберігаються свердла, зручно розкладений інструмент, а на магнітах висять хірургічні затискачі.
Робота Дмитра Дмитровича і справді схожа на роботу хірурга. Погляду на ескіз йому вистачає, щоб визначитися, що потрібно для системи ляльки. Принесене бутафорами пап’є-маше (із нього найчастіше виготовляють ляльки) безжально «трепанує», щоб вставити систему.
Першу ляльку – Хіврю – Дмитро Полиця зробив 33 роки тому. У майстерні і досі зберігає лелеку, якому більше 25 років. Птах махає крилами, рухає ними у різні боки, вигинає шию. Приблизно можна порахувати, скільки ляльок оживив майстер з часу Хіврі: для близько чотирьох вистав на рік у середньому роблять по 10-12 ляльок.
Назвати найскладнішу зі зроблених Дмитро Дмитрович не може. Системи робить індивідуально під акторів:
– Часом приходять і говорять: «Дмитровичу, підріж тут ручку». Але здебільшого я вже і сам знаю, кому що потрібно, – говорить майстер.
Так само, як у майстерні Дмитра Дмитровича усе знає своє місце, так і в театрі – кожен відповідає за окрему частину роботи. І завдяки злагодженості механізму, спільній роботі акторів, режисерів, художників, керівництва театру із року в рік полтавського глядача радують новими прем’єрами.
