Втративши чоловіка 35 років тому, вона так і не підпустила до себе іншого. Говорить, то вже чужий їй мужчина був би. Про життєві спогади довгожительки, розраду та особистий секрет довголіття читайте далі.
«Коли розкуркулювали, нас викинули у землянку»
Катерина Василівна народилась на хуторі Кіптів Миргородського району. У її батьків разом із нею було троє доньок та один син. Закінчила вона лише два класи, адже доводилось далеко ходити в школу, а часто не було в чому. Жінка пригадує, як у роки Голодомору 1932-1933 років її сім’ю приїхали розкуркулювати.
– Батька, дідуся, старшої сестри та брата тоді не було вдома. Забрали у нас з дому все. А нас з мамою, бабусею та молодшою сестрою вивезли в землянку, – розповідає Катерина Маренич. – Землянка – це така яма з крівлею, схожа на хату під землею, туди кидали всіх розкуркулених людей. Нас там таких багато було.
Зі слів довгожительки, вони згодом втекли із тієї землянки, зустрілись з іншими членами родини і пішли працювати до інших людей за харчі. Твердить, що це і допомогло врятуватись від голоду.
– Не пригадую, щоб у нашому селі хтось помер з голоду. Всі працювали у людей за харчі, так і виживали, – говорить Катерина Маренич. – Але саме ці роки були найтяжчими в моєму житті.
Потім її сім’я побудувала собі нову оселю з очерету, таку собі хату-мазанку. Але прийшла війна і забрали на фронт батька та брата Катерини Василівни, а страшу сестру заслали в Німеччину в концтабір, де та працювала на станку і втратила палець. Про ті нелегкі роки Катерина Маренич говорить небагато.
– Мене поставили тоді працювати до свиней, – пригадує жінка. – Пам’ятаю, що німці ходили по хатах й просили, аби давали їм сало та яйця, щоб поїсти. Коли загарбники відступали, то палили людські оселі. Наше село від таких пожеж врятували місцеві хлопці. Вони обрізали якийсь дріт – і у німців зник зв’язок. Тож окупанти покинули все і почали відразу тікати. У сусідньому селі Солонці багато спалили хат, а у нас завдяки цьому вчинку хлопців – ні.
Заміж – у вишиванці та вінку
Після війни 1946 року Катерина Василівна вийшла заміж і переїхала в село Солонці Миргородського району.
– Він їздив до сестри своєї, яка мешкала у нас у Кіптіві. У неї ми і познайомились, – розповідає довгожителька про знайомство з чоловіком. – Через місяць вже справили весілля. Він запитав, чи вийду я за нього заміж, а я погодилась. Хлопців у ті роки було мало, а він ще був дуже поранений під час війни і в руки, і в ноги, втратив одне око. У нас було справжнє весілля, до церкви їздили вінчатись. Суконь у ті часи таких, як нині, не було. Одягали вишиту сорочку, рясну спідницю, корсет і вінок на голову, без фати. Ото така я була молода.
1947-го в Катерини Маренич народилась перша донька, а друга через два роки. Все життя жінка пропрацювала у сільському господарстві. Садила та полола буряки, кукурудзу, картоплю та інші культури.
Фотоархів родини Катерини Маренич
– Усе ж вручну: пололи і копали під лопату. Коли пішла на пенсію 1981-го, через три місяці не стало і мого хазяїна, – так довгожителька називає свого чоловіка. – Тоді всі так говорили у селі: не чоловік, а мій хазяїн. Прожили ми непогано. Він ніколи в житті не дозволив собі на мене підняти руку. Теж працював то на фермі, то в коморі, то в конторі. А тоді захворів дуже, і не стало його. Тож 35 років я прожила заміжньою, і вже 35 років одна. Я сама не захотіла жити з кимось іншим. Для мене то вже чужий чоловік був би.
Найбільше щастя та свято – приїзд нащадків
Нині Катерина Маренич – багата на внуків та правнуків. У неї уже четверо онуків та шість правнуків. Всі живуть в Україні.
– І вже одна правнучка вийшла заміж, буду чекати тепер на праправнука, – з посмішкою хвалиться жінка. – А правнучки, як приїдуть до мене, такі ж всі рідненькі. Я ж їх із гостинцями завжди зустрічаю, і вони ж не з порожніми руками їдуть до мене. Всі їздять, допомагають – мені більше нічого і не треба. Онуки хочуть відзначити моє 90-річчя. Щось вигадують там. Та для мене найкраще свято буде, коли всі з’їдуться. Вони самі готують все і везуть мені, бо я вже їм не понаготовляю. Хоча і зараз я сама борщ варю та хліб печу. А як же, правнуки люблять мої печені пиріжки, та ще як із ягодами… Влітку з соцпрацівницею нарвала ягід, повикидала кісточки і заморозила їх. Тож, коли знаю, що приїдуть мої рідненькі, печу пироги. Вони ж тоді такі раді, а мені й більшого щастя немає.
Кожен член великої родини довгожительки йшов під вінець із вишитим нею рушником
– Аби мала зір кращий, то і зараз би вишивала, – твердить пані Катерина. – Я всім дівчатам своїм повишивала подушки, хто йшов розписуватись – рушники. І для правнуків повишивала, кому відала вже, а хто ще малий, то бережу для них у гардеробі. Віддам, як настане час.
На запитання журналіста про секрет довголіття, Катерина Маренич відповідає:
– Не нервувати! Хто не нервуватиме, той довше житиме.
До теми – 95-річна жителька Полтавщини, яка виховала 11 дітей, поділилася секретом довголіття
