Андрусенко не зміг жити в окупованому Криму, сім’я підтримала. Олександр і в Полтаві розвинув своє захоплення: використовувати відновні джерела енергії, зокрема сонячне світло. Про те, як живеться екс-кримчанам у Полтаві, стосунки з ріднею, котра на анексованому півострові, чому люди дивуються конструкції на воротах Андрусенків, та багато іншого розповів «Колу».
Аби не жінка на вокзалі, навряд чи жили б у Полтаві
Коли родина Андрусенків вирішила шукати житло в материковій Україні після анексії Криму, то вибір упав на Полтаву.
– Фінансово ми не могли потягнути інші міста, а в село їхати не хотілось, бо ж міг бути без роботи, а значить, і без грошей, – розповідає Олександр. Ціни на житло кусались скрізь, але у Полтаві ми через Інтернет знайшли варіанти і їхали сюди, щоб зустрітись із ріелторами і придивитись. Ми були машиною, але запізнились, бо дорога нелегка, приїхали в Полтаву, а агентство нерухомості вже зачинилось. І це була п’ятниця, тобто якщо і знайти ночівлю, то однак ріелторів чекати треба до понеділка. Полтавці підказали шукати інформацію на вокзалі, там вона мала бути для переселенців. І справді була, але телефоном нам відповіли, що нікого немає, чекайте понеділка, а я просив хоча б сину і дружині надати нічліг…
І тут втрутився випадок у долю Родини Андрусенків: якась жінка, що чула уривки розмови і побачила відчай родини (бо грошей винаймати готелі не було, родичів тут теж і 2 дні десь треба було жити до понеділка) запропонувала прихисток у неї.
Олександр пригадує, що його здивуванню не було меж і саме отака відкритість і готовність допомогти зіграли свою визначальну роль, щоб Андрусенки обрали Полтаву місцем для життя.
Олександр разом із дружиною Оксаною та 14-літнім сином тоді вихідні провели у їхньої рятівниці, нині підтримують дружні стосунки і вдячні, що тоді доля їм дала такого янгола-охоронця.
А от з родичами стосунки складні.
Мама Олександра приїздила в Полтаву, бувала у різних районах та місцях. Вважала за подвиг, що говорить російською, чекала, що в Полтаві за це битимуть чи чіплятимуться, адже жінка живе міфами з російських телеканалів.
Сам Олександр констатує, що його вражає привітність і відкритість полтавців, що йому дуже приємно було побувати на Сорочинському ярмарку того річ.
– Я стільки побачив справді щирих усмішок, як давно не бачив ніде, а ще колорит, – ділиться чоловік.
До речі, там Андрусенко знімав відео для свого кліпу, в «Ютубі» можна це побачити, закоханих пар там чимало, декого журналіст упізнала.
«Почуваюсь вирваним із корінням»
У Криму 2014-го залишатись було небезпечно, хоча всі родичі живуть там і нині й Олександра та його сім’ю переконували лишитись. Та знайомство і співпраця з Олегом Сенцовим (кінорежисер, сценарист і письменник, який нині ув’язнений у Росії), а також підтримка кримських татар і загалом патріотичні погляди Андрусенка були загрозою і для нього та родини. Коли зламали електронну пошту Олександра, а знайомі стали наче зазомбовані телебаченням, і «зелені чоловічки», гопота почали діставати, вибору не було, хіба що залишити Крим. Патріотам, вважає чоловік, там робити нічого. Хоча, каже, і в Полтаві друзів Путіна немало, уже стикався з такими.
Але і переселенцем чоловік себе не вважає.
– Я не переселенець у своїй країні! Мені було б принизливо отримувати той статус, тим паче в Україні війна, державі й так важко, і чекати якихось виплат переселенцям, стояти в чергах… я цього не міг і не хотів, – каже Андрусенко.
Після знайомства з містом родина з чотирьох осіб купила хату на околиці, лише вода в домі, зручностей не було. Усе робили вже потроху згодом, досі в процесі ремонту. Із речей, які могли вивезти – документи і мінімум одягу – все, що вмістив їхній невеликий легковик. Переселенцями вони так і не були за статусом, кримчани, які виросли і жили на півострові, змінили прописку і стали полтавцями.
Олександр радий, що має такі ж права, як і інші українці, адже переселенці багато чого не можуть, права їх все ж обмежені.
Андрусенки переїхали у вересні. Почали пошуки роботи. Молодший син нині учень полтавської школи, добре адаптувався. Дружина Оксана знайшла роботу в статуправлінні, але вона працює на місці жінки, котра в декреті, тому однак відчуття впевненості, за словами Андрусенка, не має. Старший син теж працює, а Олександр продовжує свою справу: ремонт комп’ютерів, те чим займався і в Криму останні роки.
– Нині мій бізнес застряг, у людей банально немає грошей, – констатує Олександр Андрусенко.
Тому немалі надії чоловік покладає на свою майбутню оновлену електростанцію на сонячних батареях. Додаткове обладнання частково вже купив, у серпні планує запустити свій проект і продавати державі електроенергію, яку вироблятиме його станція.
Друзів у Полтаві Олександр поки що не має, каже, що почувається ніби вирваним з корінням. Є друзі в інших містах, спілкується на форумах з однодумцями, товаришує з Андрієм Куликовим, теле- й радіоведучим, у співавторстві записують пісні (Куликов пише вірші, Андрусенко кладе на музику та виконує. Куликов через радіо «Ера» робив вітчизняних виконавців та пісні відомими, серед них і «Когда меня убьют свои» Олександра Андрусенка).
12 років успішно використовує енергію сонця
Нині Олександр чи не єдиний у Полтаві, хто для власних потреб використовує автономну сонячну електростанцію і планує на цьому заробляти. Розповідає, що він із тих людей, хто давно цікавився відновними джерелами енергії. У Сімферополі Андрусенко мав сонячні батареї, які освітлювали квартиру та давали енергію майже всім електроприладам у помешканні. Перші батареї він робив самотужки, адже цим займається давно, із 2004 року вже мав свою таку електростанцію.
Коли переїхав до Полтави, свою затію не полишив (батареї у Сімферополі так і працюють, у квартирі живуть родичі, котрі залишились в анексованому Криму). Ні продати, нерухомість ні забрати речі з Криму чоловік не може.
А
Скільки коштують сонячні панелі, акумулятори (найбільш вартісна частина електростанції) не уточнює, бо це все купує у різних місцях через Інтернет. Оскільки складати до купи і монтувати все вміє сам, бо вже має досвід, то і ціни, звісно інші. Але каже, що є фірми, які все це можуть зробити і привезти, та то недешево. Окупиться автономна станція років за 7. Щоб нині докупити обладнання й потім заробляти на зеленому тарифі, як роблять це вже в Україні та за кордоном, чоловіку довелось продати авто.
Дім Андрусенка зараз живиться майже повністю енергією сонця. Хіба в похмурі кілька днів поспіль треба використовувати електричну енергію, бо багато потребує бойлер, а в хмарні дні енергії сонця не вистачає для акумулювання. Із приладів у домі – як у багатьох, комп’ютери, пральна машина, холодильник, мікрохвильова піч, бойлер тощо.
– Я вибиваюсь зі звичайного ряду. Люди мене не розуміють в плані використання сонячної енергії, вважають диваком, роздають поради, куди б я міг витратити кошти, які вкладаю в станцію.
Є два види сонячних електростанцій. Отака, яка нині в Андрусенка, що бере й переробляє енергію сонця в електричну для власних потреб мешканців дому. Для неї, до речі, не треба ніяких дозволів, зазначає Олександр, тобто якщо станція не підключена до дротів на електроопорах, і не варто переживати за дозволи. Але якщо надумаєте на цьому заробляти (енергію сонця продавати державі вже як електричну, а різниця в ціні – то і є заробіток), то без обленерго не обійтись. А процес то тривалий, бо підприємець вже зіткнувся з цим.
– Спеціалістів, які розбираються в цих питаннях, немає. Знають, що є зелений тари, є закон, а що, як і до чого, лише вивчають. За законом, держава має надати мені лічильник спеціальний. Але енергетики такого не мають, я пропоную купити сам, а їм це не підходить, замкнуте коло і бюрократія. А ще ж олігархам вигідно продавати споживачам недешеву електроенергію, тому, думаю, чимало перешкод на шляху до виконання цього хорошого закону і розвитку альтернативних джерел енергії.
Довідка «Кола»
Олександр Андрусенко має кілька освіт і великий досвід у різних сферах: радіомеханік, звукооператор, електрик, викладач гуртка технічного забезпечення театральних і естрадних вистав, актор і музикант-любитель.
До теми: художник-переселенець презентував виставку в Миргороді.