Керівна ланка гірської дивізії. Площа Ринок. Львів. Фото з сайту photo-lviv.in.ua
71 рік тому закінчилася Друга світова війна. За 4 роки окупації українцям довелося пережити чимало, той період і досі систематично досліджують науковці. І не лише вітчизняні. Як нацисти уявляли Україну і якою вона виявилася насправді, як встановлювали окупаційну владу та контактували з місцевим населенням – до вашої уваги наукова розвідка (скорочено) німецького історика, професора Поля Дітера.
Захоплення західної частини Радянського Союзу до лінії, яка сягала приблизно Архангельська на Півночі та Астрахані на Півдні, від 1920-х років належало до пріоритетних планів Адольфа Гітлера. Першочерговою метою Гітлера було здобуття «життєвого простору» (Lebensraum) для німців; гасло отримало популярність серед населення. Точного визначення поняття «життєвий простір» однак не було дано. Вирішення цього становища вбачали у традиційній колоніальній політиці. Більш важливим проте був «життєвий простір» як простір для економічної експлуатації.
Ослаблена «житниця» Європи – ставка на аграрну експлуатацію не виправдалася
Україна в громадській думці Німеччини уявлялася «житницею» Росії – як важливе джерело продовольчого забезпечення. Це було одним з центральних мотивів для німецько-австрійського вступу на цю територію 1918 року. Тому перша окупація України вже мала ознаки, які пізніше виявилися знову: активне просування аж до східного узбережжя Чорного моря, аграрна експлуатація, антибільшовицька мотивація, що була пов’язана зі специфічними антисемітськими уявленнями.
Так само поширеним з часів Першої світової війни було уявлення про те, що Україна може виконувати роль політичної противаги щодо Росії. Набагато важливішою була спільна для Гітлера та його оточення радикальна антибільшовицька орієнтація, яка, починаючи приблизно з 1935 року, поряд із антисемітизмом усе більше ставала основою пропаганди.
Німецьким експертам було зрозуміле, що значення України як «житниці» після колективізації 1929-1930-х років та Великого Голоду 1933-го слід оцінювати як істотно зменшене, ніж це вбачала громадська думка. Для реалізації експлуатаційних намірів планувалося блокувати постачання продовольства до великих радянських міст, передовсім розташованих поза чорноземною зоною. Очікувалося, що близько 30 мільйонів мешканців, насамперед етнічних росіян на Сході та Півночі, помруть чи муситимуть тікати.
Читайте також: Переосмислити минуле, аби об’єднатися в майбутньому
Німецьке керівництво від початку розуміло під війною на винищення – війну із масовим знищенням певних груп населення. Радянська держава мала були ослабленою не лише у військовому, а й у кадровому планах, щоб якнайшвидше розпастися. Саме тому від початку планувалося вбивати радянських партійних, державних та військових посадовців, також інтелігенцію єврейського походження, яка вважалася соціальною базою «жидо-більшовизму». Незабаром плани вбивства були поширені на усіх чоловіків-євреїв, за віком придатних до військової служби. Все населення було позбавлене міжнародно-правового захисту, вбивства з боку німців оголошувалися безкарними, а залучення підрозділів СС та поліційних загонів віталося.
Провалений бліцкриг та поділ не за планом
Захоплення СРСР пішло не за планом: із середини липня 1941 року бліцкриг (блискавична війна) значно затягнувся, у грудні 1941-го він остаточно провалився. Однак до жовтня того ж року вдалося майже повністю зайняти країни Балтії, Білорусь та Україну. Порядок окупаційної влади остаточно встановлювався вже у ході війни, відповідно до інтересів німецьких чиновників. Спочатку передбачалося, що всі окуповані території будуть підпорядковані єдиній цивільній адміністрації, керованій партійними функціонерами. Однак передання влади від військової до цивільної адміністрації затягувалося, а на Схід від Мінська та Києва так і не було здійснене, так що певна частина України (а також і Крим) залишилася під орудою військового командування. Німецький генерал-губернатор окупованої центральної та південної Польщі Ганс Франк вимагав передання під його юрисдикцію також східної Польщі й частково досяг цього: він вніс Східну Галичину як п’ятий дистрикт до свого генерал-губернаторства. Румунія за свою участь у війні отримала додаткові землі: Північна Буковина та Бесарабія були знову анексовані, землі між Дністром та Південним Бугом перейшли до румунської цивільної адміністрації. Тож Рейхскомісаріат Україна вийшов меншим, ніж планувалося: у складі Центральної, Південної України та Волині на Заході. Проте до нього увійшли частково деякі території Білоруської РСР на Півночі.
Німецька пропаганда вказувала на культурні відмінності народів захопленого СРСР: так, естонці та курляндці вважалися високорозвиненими, латгальці, литовці, білоруси та українці – дещо нижчими, тоді як росіяни розглядалися як цілком більшовизовані та небезпечні. Однак німецька окупаційна політика набувала у більшості регіонів відносно однакових форм. Насамперед вона спрямовувалася на руйнування. Завдяки переводу фінансової системи на так звані імперські кредитні картки, місцева валюта знецінилася. На противагу до окупованих регіонів Заходу, Півночі та Півдня Європи, польська та радянська економіки мали були значно поруйновані. Не передбачалося ані значного виробництва, ні широкого споживання з боку місцевого населення. Однак деякі галузі промисловості, важливі для німецької військової економіки, передовсім енергетична галузь та текстильне виробництво, були збережені. Так само мало бути збереженим, особливо у віддалених західних регіонах, таких як Прибалтика чи Галичина, базове постачання населення. Як видобуток вугілля на Донбасі, так і нафти у районі Борислава відбувалися повільно, рівень виробництва залишався нижчим за німецькі очікування. Загалом деструктивна економічна політика завдала шкоди на лише населенню, але й самим окупантам.
Невиправдані сподівання
Великі очікування німців щодо експлуатації українського сільського господарства збулися лише частково. Хоча 1941 року врожай був рекордним, лише в найбільш ранніх окупованих регіонах Західної частини СРСР він міг бути конфіскованим. Одразу ж далися взнаки значні проблеми нестачі транспортних засобів, палива, а в деяких регіонах – навіть робочої сили. Разом із території Рейхскомісаріату Україна та південних областей (включно із Півднем Росії) було вилучено близько 5,5 млн тонн збіжжя та 380 тис. тонн м’яса.
Перебудова колгоспів на товариства з оброблення землі з більшою приватною часткою у багатьох районах лишалося нездійсненим. В усякому разі радянська колективізація Західної України не була завершеною, і чимало селян після вступу німців скасовували її на власний розсуд.
До німецької аграрної політики належала також політика організації штучного голоду. Як і планувалося, великі міста недостатньо забезпечувалися продуктами харчування, їхні мешканці, які не мали роботи або соціальних зв’язків із селом, голодували, особливо взимку. Це стосувалося насамперед Києва, Донбасу, Криму та Північно-Східної України. Регіон Харкова був оголошений зоною «тотальних реквізицій» (нім. – Kahlfraßzone, буквально такою, де «з’їдалося геть усе»), у якій дивізії Вермахту здобували харчування на власний розсуд. Наслідки були катастрофічними: десять тисяч голодуючих лише у самому Харкові. Щодо інших регіонів, даних хоча й немає, вони, вірогідно, у відсотковому відношенні були дещо нижчими.
Головними жертвами політики голодного терору в Україні були однак радянські військовополонені, які утримувались в окупованій Україні у пересильних та збірних таборах. Між жовтнем 1941-го та червнем 1942-го помер практично кожен другий полонений – не лише безпосередньо від голоду, але й через катастрофічні умови утримання (нерідко до листопада – під відкритим небом) та без належної медичної допомоги. В Україні кількість військовополонених була значною, загалом близько двох мільйонів, з яких, щоправда, велика частина була транспортована далі на Захід. У таборах на території України померло близько 800 тис. військовополонених. Про цю трагедію зараз практично не згадують.
Однак головне вістря винищувальної політики німців було спрямоване проти євреїв. Ці знищення почалися через два дні після нападу Німеччини, з серпня вони зі зростаючою силою були спрямовані також проти жінок та дітей, з вересня – у кожному захопленому місті всіх євреїв одразу вбивали, як це сталося у Києві. В Україні, Західній Білорусі та Литві єврейські громади були найбільшими, тож Україна стала ареною наймасовіших убивств.
До актів геноциду 1942-1943 років завжди залучали українську допоміжну поліцію. Використання місцевих допоміжних підрозділів для знищення євреїв було звичним компонентом німецької окупаційної політики, у Західній Європі місцеві поліціанти відповідали за ув’язнення та депортації їхніх жертв, тоді як в окупованих територіях СРСР та Сербії залучалися також для допомоги під час масових розстрілів.
Расистські вмотивовані масові вбивства були спрямовані також проти ромів та у багатьох містах – проти пацієнтів психіатричних лікувальних закладів. Окрім того, окупаційна влада систематично переслідувала та знищувала політичних супротивників – так загинули кілька десятків тисяч комуністів та декілька тисяч членів і прибічників ОУН.
Надалі німецькі окупанти залучали велику кількість місцевого допоміжного персоналу, оскільки німецьких кадрів не вистачало. Місцева адміністрація та місцева поліція мали не лише забезпечувати громадське життя та порядок, а й допомагати у здійсненні німецької політики експлуатації та винищення.
Спустошливі наслідки окупації
Наслідки німецької окупації були руйнівними: мільйони населення полягли на війні, були знищені чи замордовані голодом, країна була спустошеною та відкритою для повернення сталінізму, який після війні та повалення націонал-соціалізму отримав нову легітимацію. Сам режим окупації призвів до загибелі трьох, максимум чотирьох мільйонів жертв, сотні тисяч полягли потім на примусовій праці в Рейху, в ГУЛАГу, а також у подальшій війні НКВС проти УПА. Загинуло близько 1,5 мільйона червоноармійців із України. Тож можна приблизно оцінити, що від п’яти до шести мільйонів осіб з терен України (у її нинішніх кордонах) упродовж 1941-1945 рр. загинули неприродною смертю. На жаль, на сьогодні не було здійснено нових обрахунків, які б уможливили більш точні оцінки. Та навіть названа цифра є, поза сумнівом, величезною, становлячи 25-30% усіх людських втрат у СРСР.
Для самої України німецька окупація стала катастрофою у межах іншої катастрофи. Вона виявилася продовженням 25-річної політики насильства, яка з 1928-1929 років здійснювалася Сталіним, а протягом 1941-1944 років – Гітлером, після чого до середини 1950-х – знову Сталіним та його наступниками.
Матеріал підготовлений за статтею Дітера Поля «Німецька окупація України 1941-1944 у контексті Другої світової війни». historians.in.uа
До теми: Полтавці у День перемоги прийшли на покладання квітів із портретами близьких і друзів (ФОТО)
