Вулиця відбудованого Дрездена
Одна із таких пам’яток – інформаційно-виставковий центр і музей просто неба
«Топографія терору» в Берліні. Спочатку він працював у напіврозвалених підвалах гестапо (таємна державна поліція нацистського Рейху, – прим. авт.), місці, де вершилися долі мільйонів людей, а з 2010 року – у спеціально збудованому для цього центрі. Загалом, фонд «Топографія терору» заснований у 1980-х роках.
До теми: Переосмислити минуле, аби об’єднатися в майбутньому
Музей щороку відвідує понад півмільйона осіб з усього світу. У виставкових залах центру сотні фотографій, на яких показано, як відбувалося становлення нацизму в Німеччині, ким були його ідеологи, як «кабінетні» вбивці давали розпорядження про знищення людей та як мільйони повірили пропаганді.
Як полякам та німцям вдалося знайти шляхи примирення після Другої світової війни читайте тут.
Військово-історичний музей у Дрездені – символ контрасту німецької історії
Старовинна будівля музею зведена понад сто років тому в класичному стилі – колишній арсенал зброї Саксонської армії. Гармонійну композицію порушує металева прибудова у формі осколка, яка врізається в музей. Прибудова виконує роль ще й першого експоната. Одні відвідувачі вважають, що таким чином історичну будівлю спотворили, інші ж переконані – це додає креативу. Цей експонат із грою світла й тіней символізує військову історію Німеччини з її контрастами. У цій частині музею експонати розмістили не лише на підлозі, а й вертикально.
– По суті, під одним дахом розташувалося два музеї. Один – для публіки, яка не ознайомлена з військовою історією. Як правило, такі відвідувачі дивляться тематичні виставки, де військова історія розбита за темами, пересуваючись по цьому осколку згори до низу. Ті, хто прекрасно знає військову історію, заглиблюються у класичні виставки, які містяться в крилах музею, – говорить Катерина Смирнова, співробітник музею.
Військово-історичний музей у Дрездені
Експонати в прибудові, зокрема снаряди, розташовані таким чином, що люди, які стоять знизу почуваються жертвами, відвідувачі, які стоять нагорі – це ті, хто організував цю атаку, а на середньому рівні – сторонні спостерігачі.
Загалом, у музеї зібрано понад 10 тисяч експонатів: тут і зброя, і картини, і одяг, і іграшки… Особливо вражає зал із тваринами, які були вірними помічниками людей на війні.
Символ примирення, повсталий із попелу
Ще один символ пам’яті та примирення у Німеччині – церква Фраункірхе в Дрездені. Як відомо, це німецьке місто зі старовинною архітектурою, було вщент зруйноване в роки Другої світової війни. Відбудова самого міста розпочалася після закінчення війни і тривала десятиліттями, не завершена й дотепер. Фраункірхе, церква Божої Матері, – символ Дрездена, зведений в стилі бароко у XVIII столітті. Свої музичні твори у храмі виконували Бах, Шульц, Вагнер. Нині це євангельсько-лютеранська церква. Фраункірхе зруйнувала пожежа, церква горіла три дні в лютому 1945 року.
Ще до війни, починаючи з 1933 року, у храмі тривала внутрішньоцерковна боротьба між тими, хто підтримував нацизм, і тими хто був проти нього, зокрема між священнослужителями, частина з яких проповідувала «правильність» нацизму прихожанам. Тому після війни влада виступала проти відновлення Фраункірхе. Втім, священикам вдалося зберегти її руїни як нагадування про війну. 1982 року залишки церкви перетворили з нагадування про війну на символ примирення. А після падіння Берлінської стіни в Дрездені виникла громадська організація «Заклик із Дрездена», метою якої було відновлення церкви. Цим людям довелося подолати чимало перешкод, багато колишніх прихильників відновлення храму виїхали в західну Німеччину, інші говорили: «Навіщо відновлювати церкву, якщо серед нас так мало християн?» Відбудова храму затяглася на роки; поєднували старі залишки руїн із новими матеріалами. Цікаво, що над відновленням Фраункірхе працювали колишні вороги. Так, наприклад, хрест на купол церкви подарував Британський королівський дім.
Свої двері для прихожан і туристів церква Богородиці відкрила 2005 року. Нині її щороку відвідують близько 2 мільйонів осіб. Для багатьох дрезденців похилого віку храм – це місце пам’яті, куди приходять старі люди, котрі пам’ятають, як руйнували церкву.
Церква примирення в Дрездені
Фраункірхе відвідують і політики. 2009 року сюди разом із американським президентом Бараком Обамою приїжджала канцлер ФРН Ангела Меркель. Запрошують у Фраункірхе виступати і лауреатів Нобелівської премії.
Конфлікт пам’яті в Україні – яких жертв було більше і хто постраждав дужче
Процес примирення між Німеччиною, Україною, Білоруссю та Росією не завершений. Значною мірою це зумовлено політичною ситуацією в цих країнах.
Нині в Україні очевидний конфлікт пам’яті, особливо це помітно на прикладі Західної України.
– Скільки особистостей українського національного руху в роки Другої світової війни незаслужено забуті, натомість іде процес творення ідолів із окремих персон. І це, знову ж таки, радянський підхід. Ми ідеалізуємо і … пропадає все, – говорить Анатолій Подольський, організатор поїздки з української сторони, директор Українського центру вивчення історії Голокосту, кандидат історичних наук. – Яскравий приклад конфлікту пам’яті – пам’ятник Степану Бандері в Дрогобичі на місці єврейського гетто.
До 1991 року в Україні не можна було ставити пам’ятники жертвам Голокосту з написом «єврей». Загалом заборонена була пам’ять про український національний рух, про жертв Голокосту, про ромів, які постраждали від війни. Нині цю тему активно досліджують. Ідея підняти сюжети власної історії та увіковічнити пам’ять геніальна, а от виконання виявилося непрофесійним та грубим.
– Коли єврейські лідери щороку завищують кількість жертв Бабиного Яру, вони цим паплюжать пам’ять, так само, як і необґрунтоване збільшення кількості жертв Голодомору (до 9-10 мільйонів) за часів Президента Ющенка. Це схоже на своєрідне змагання – яких жертв було більше і який із геноцидів був страшнішим. Так робити не можна, бо таким чином ми пам’ять не зберігаємо, а спотворюємо, – слушно зауважив Анатолій Подольський.
Варто зазначити, що пам’ять про жертв націонал-соціалізму зберігається в Україні завдяки зусиллям недержаних організацій. Держава, на жаль, докладає мало зусиль для вирішення цього питання.
Читайте також: У Полтаві вандали знову сплюндрували пам’ятник «Скорботна матір»
Пам’ять про війну в Росії: перемога і подвиги з замовчуванням правди
У сучасній Росії війну сприймають як рух до перемоги, а не як величезну трагедію для Радянського Союзу, який втратив мільйони людей. Правда деколи стає непотрібною.
– Приклад з останнього часу: Державний архів на своєму сайті опублікував довідку, яка доводить, що подвиг героїв-панфіловців – міф, вигаданий журналістами для підйому бойового духу під час війни. Після того як документ з’явився на сайті, міністр культури розкритикував керівництво архіву. Інший приклад: із деяких бібліотек вилучають книги про війну західних авторів. Зокрема, Ентоні Бівора. У книзі «Падіння Берліна, 1945» він писав про зґвалтування німкень солдатами Червоної армії, – розповідає Юлія Ларіна, організатор поїздки з російської сторони, журналіст.
Рік тому у РФ ухвалено закон, спрямований «на протидію спробам посягання на історичну пам’ять щодо подій, що мали місце в період Другої світової війни». Вводиться кримінальна відповідальність «за поширення завчасно неправдивих відомостей про діяльність СРСР у роки Другої світової війни».
– А помилковими сьогодні можуть визнати будь-які відомості, тому що поряд із тенденцією замовчувати правду є ще одна – виправдати те, чого соромилися раніше. Так, президент Володимир Путін вважає, що в пакті Молотова -Ріббентропа був сенс, він гарантував безпеку СРСР, – зазначила журналіст.
У ставленні до культури пам’яті в сучасній Росії треба розрізняти ситуацію 90-х років і ситуацію 2000-х. У 90-і була критична оцінка минулого, у тому числі на державному рівні. – Чому вона зникла в 2000-і? Однією з причин називають те, що критичний підхід був ближчим до загальноєвропейської політики пам’яті, а з крахом європейської ідеї в Росії тут перестали вірити і в європейські цінності та символи. Ще однією причиною, напевно, можна назвати минуле нинішньої влади: біографія багатьох з тих, хто сьогодні керує Росією, пов’язана з КДБ, – зауважила Юлія Ларіна.
Але разом з тим багато росіян зараз активно цікавляться сімейною історією, намагаючись з архівних документів якомога більше дізнатися про своїх репресованих предків. Активісти збирають гроші на проекти, які розповідають правду про той страшний час.
– Саме з інтересом до приватної історії та з приватними ініціативами можна пов’язувати надію, що правда все одно буде відома, – каже Ларіна.
Освітня ідея поїздки, спрямована на примирення між народами і країнами, подолання стереотипів і пошуки перспектив загальноєвропейської культури пам’яті, була вдало розпочата, проте не завершена. Її логічне продовження організатори запланували на наступний рік.
Фото Ольги Правденко та надані Оленою Ященко
