За останні кілька років київське видавництво «Темпора» зробило якісну репортажистику своєю фішкою. А яка ж репортажистика може бути без поляків? Я раніше писав тут про книгу Вітольда Шабловського «Убивця з міста абрикосів» (розповіді про Туреччину), Маріуша Щиґела «Неділя, що почалася в середу» (історії поляків про зміни в цій країні у 90-і роки ХХ століття) і «Автопортрет репортера» Рішарда Капусцінського ― «чарівника репортажу».
Наступною у цьому списку талановитих поляків стала жінка ― Малґожата Реймер. Вона народилася у 1985 році. Зараз ― аспірантка Інституту польської культури у Варшаві. Дебютувала в літературі Реймер у 2009 році романом «Токсімія». Але справжня слава у неї на Батьківщині прийшла до письменниці у 2013 році, коли вийшла її збірка репортажів про Румунію – «Бухарест: пил і кров».
Книга вийшла в Україні цього року в перекладі з польської невтомного Андрія Бондаря (він же ж зробив україномовною і попередню репортажистику «Темпори» з цієї мови).
Андрій Бондар (джерело – nikorupciji.org)
Відразу хочу зауважити, що книгу важко читати. Не через стиль ― з цим у Малґожати немає проблем. Але через ті речі, про які говорить полька, яка два роки прожила у Бухаресті і час від часу повертається туди, на подив румунів.
Інколи під час читання ловиш себе на думці, що не знаєш нічого про цю державу, яка ж зовсім поруч з Україною. Здається, набагато більше нам відомо про Польщу, хоча до румунів ми набагато ближчі за ментальністю.
На початку книги Малґожата поволі приводить нас у Бухарест. Читач їде з нею на автобусі, шукає помешкання разом з Реймер і починає всотувати в себе атмосферу, яка супроводжуватиме його протягом всієї книги. Полька ніби попереджує, що нічого хорошого чекати не варто, це не читання для відпочинку. Це розповіді про те, як одному народу століттями не щастить і який вже до цього звик.
Книга розділена на три частини, які показують Румунію в різні часові проміжки.
Комунізм: золото і болото
Зрозуміло, що частина з такою назвою має розповідати саме про час Соціалістичної Республіки Румунія. А її неможливо уявити без її диктатора ― Ніколае Чаушеску ― людини, в порівнянні з яким Віктор Янукович був просто дитям. Малґожата показує дитинство «румунського Сталіна» і його поступовий рух до майже Бога на землі.
Обкладинка книги (джерело – litakcent.com)
Далі перед читачем показують роки становлення цього соціалізму. Румунія почала рух до нього після Другої Світової війни. ЇЇ шлях мало чим відрізнявся від того, що Радянський Союз пережив у 30-х: постійний страх за своє життя, безпричинні арешти, фальшиві звинувачення, тортури і зізнання у будь-яких провинах, табори з нелюдськими умовами життя, тотальне шпигунство і система стукачів по всій країні (на ставку, за винагороду або ж просто з відчуття громадянського обов’язку). Тут теж селяни проходили колективізацію і розкуркулення, «щоб у кожного було порівну, порівну нічого».
Особливо важко читати текст, який стосується в’язниці в Пітешті. Свого часу Олександр Солженіцин назвав експерименти, які там проводили «найстрашнішим варварством сучасного світу». А він, автор величезної праці про радянські табори «Архіпелаг ГУЛАГ» бачив багато страшних речей. В Пітешті людей доводили до звіроподібної сутності і перевіряли, де знаходиться її межа.
Я читав ці розділи у потязі і час від часу змушений був закривати книгу і переводити дихання від тексту. Зі мною таке вперше. Надто складно читати і розуміти, що все це ― не вигадка Стівена Кінга, а правда, і люди дійсно можуть бути наскільки жорстокими, будуючи «рай на землі».
Більша частина розділу про комунізм присвячена все ж правлінню Ніколае Чашуеску та його дружині Єлені. Цей період в румунській історії дуже неоднозначний. З одного боку, командно-планова економіка призвела до дефіциту товарів, величезних черг за продуктами, неопалювання будинків і ув’язнень за критику режиму. З іншого ж боку, багато людей зараз згадують часи Чаушеску як стабільні, називаючи брехнею всі вищезазначені зауваження.
Чаушеску (джерело – aif.ru)
Малґожата дуже детально зупиняється на двох історіях. Перша стосується виданого у 1966 році декрету про заборону абортів (ставилася мета збільшити населення Румунії на 6 мільйонів за 34 роки) і контрацепції. Це призвело до виходу цієї медичної послуги в підпілля і до збільшення народжуваності. «Діти-декретники» згодом відчували себе зайвими як у родинах (де вони були вимушені, але не бажані), так і в садках, школах, університетах, роботах, де їм не вистачало місць. Тисячі жінок вмирали від підпільних абортів, лікарі, які на це зважувалися, отримували тюремні терміни. Все це залишило відбиток на румунському суспільстві, зробивши його членів страшенно замкнутими і самотніми. Наслідки декрету не подолані і нині.
Друга ж історія стосується Народного дому ― величезної адміністративної будівлі, яка з’явилася завдяки хворій фантазії подружжя Чаушеску. Більше нього серед подібних споруд тільки Пентагон у США. По суті, це є своєрідна піраміда для румуна, який уявив себе намісником Бога. Масштаби цієї споруди вражають: десятки тисяч робітників працювали у три зміни. Якщо людина помирала на будівництві, то її могли залишити і залити у фундаменті, настільки всі поспішали. Тисячі приватних будинків були знищені, щоб створити простір для проекту. Про людей же майже не думали, розселяючи їх по маленьких квартирах Бухареста. Тепер же одні вважають Народний дім восьмим чудом світу, а частина ― потворою, яку варто обходити десятою дорогою.
Народний дім у Бухаресті (джерело – romaniatravel.ru)
Зрештою, життя сімейства Чаушеску закінчилося у грудні 1989 року автоматною чергою після двогодинного суду.
Міжвоєнний час: око і вістря
Найменша частина, розділена на шість епізодів, розповідає про життя Румунії між кінцем Першої і початком Другої Світової війни. Країна отримує землі Трансильванії, Бессарабії, Північної Буковини. Королем невдовзі стає Кароль ІІ, і саме при ньому процвітає корупція, розкіш і проституція. Саме цей правитель скасовує партії, що приведе Румунію до диктатури, з якою вона житиме до 1989 року. А його син, король Міхай І, вітатиме Адольфа Гітлера, чого румуни і досі соромляться.
За час Другої світової війни у Румунії загинуло 250 тисяч євреїв. Ця кров на руках тодішнього прем’єр-міністра Йона Антонеску, розстріляного у 1947 році і якого ще й досі частина суспільства вважає героєм.
Сучасність: орієнт і облуда
Зрозуміло, що після екскурсу в історію країни, читачу цікаво подивитися на сучасне життя румунів. Малґожата починає його розповіддю «Ягнятко», яка є чи не національним епосом. У ній змальовується пастух, який знає, що загине вночі, але з покорою сприймає свою долю. Це по суті і є менталітет румуна з притаманним йому фаталізмом.
Тут Реймер зібрала розповіді про бродячих псів, які наповнюють Бухарест і є прокляттям цього міста. Землетруси також є бичем Румунії, адже вона розміщена в сейсмоактивній зоні і час від часу страждає через це, втрачаючи громадян під завалами неукріплених будинків. Репортажистка показує мистецький феномен ― художника-безхатька Йона, який став сенсацією для світових медіа. Або ж дослідження румунської лайки, у якій жителі цієї країни намагаються вмістити всю свою лють.
Кадри з революції в Румунії у 1989 році (джерело – photochronograph.ru)
Але найболючіше тут читати розділ про Клаудіу Куруліца, який був ув’язнений за крадіжку, яку він, за його словами, не здійснював. Хлопець оголосив голодування, через яке на 130 день помер. Його щоденники та розмови з родиною – надзвичайно важче чтиво. Але це теж дослідження румунського світогляду, яким просякнута книга.
Що дає така репортажистика? Напевно, розуміння того, що проблеми, з якими стикнулася наша країна, заховані у власному минулому кожного її громадянина. Це минуле переслідує нас, і ми не позбавимося від нього ще багато десятиліть. Ми і є румуни, бо мало чим відрізняємося від них у своїй пасивності та байдужості, бажанні звалити все на державу і вічно жалітися.
Нам залишається тільки вчитися на чужих помилках, бо своїх власних уже забагато.
