Останнім часом деякі дії і слова чиновників викликають тотальне неприйняття. Але лише тепер вони мене відверто шокують.
Для тих, хто поза темою – Міністерство культури в особі першого заступника міністра Тимофія Кохана (котрий, до речі, має коріння на Галичині) погрожує главі Української греко-католицької церкви судовими позовами і забороною легальної діяльності, якщо Її священники будуть і надалі служити на Євромайдані у Києві.
Ще раз. Міністерство культури. Погрожує. Заборонити. УГКЦ.
Тій самій церкві, котрій цього року виповниться 418 років, тобто у 18 разів більше, ніж погрожуючому органу влади. Тій самій, котра служила українською мовою при владі Речі Посполитої, фашистській окупації, радянському режимі, хоч і часто носила статус нелегальної. Тій, котра дала цьому народу визначних моральних авторитетів — Андрея Шептицького, Йосипа Сліпого, Любомира Гузара. А скільки їх серед ще простих священників, котрі по всій Україні здійснюють своє призначення!
Вірянами цієї церкви є 5,5 мільйонів українців.
Скільки прихильників має Міністерство культури України — велика загадка. Цей орган влади перейшов до нас у спадок від радянської доби, коли ідеологія відверто закладалася митцями у свої твори. Коли будь-який крок вліво чи вправо від соцреалізму означав публічну критику як в газетах заочно, так і на партзборах особисто.
Це міністерство вже давно втратило якусь можливість впливати на культуру країни. Найяскравіші представники літератури, ті, яких читають і про яких говорять, давно не сидять у Спілці письменників. Про інші сфери мистецтва можна казати те саме.
Більшість організаторів культурних заходів чи фестивалів вже давно покинули ідею зв'язуватися із цією структурою — бюрократизм і бачення духовного розвитку їх представників лишився на рівні народних колективів з баянами і хоровими співами.
Я пригадую розмову п’ятирічної давності із знайомим, завідуючим сільським клубом. «Ось вона — культура! — кричав він і просував руку у прорвані куліси на сцені, — ось, ось! Дивись!». Дивитися було боляче.
І тепер це міністерство, яке живе у своїй власній реальності, яке у своїх звітах досягає зростання культурного рівня населення (а інакше чого там сидіти?), які абсолютно не розуміють, чому люди читають (принаймні ті, хто читає) зовсім не тих, кому вони роздають премії, так ось, це міністерство погрожує заборонити МОЮ ЦЕРКВУ!
УГКЦ не злякається. Десятиліттями вони служили підпільно, багато священників мають досвід у цьому. Віряни не перестануть ходити на служби. Часи публічних осуджень на партзборах минули вслід за соцреалізмом. Але треба усвідомлювати, що влада буде намагатися ламати незгодних.
Цей лист показує наскільки всемогутніми вони себе вважають. Їм здається, що можна кидати виклики проти людської віри. Вони, виховані на марксизмі-ленінізмі, не розуміють значення церкви і те, чому люди ходять щонеділі на служби.
А люди ходять за надією. Бо це те, чого не може дати міністерство культури. Як і міністерство освіти.
Роман Повзик, громадський активіст, учасник НМО «Magnum Opus»
Читайте також:  Роман Повзик Гравці нефутбольних полів
8 січня 2013, 9:00 |
Читайте також: Роман Повзик Зустрічі, котрих не чекаєш
10 січня 2013, 18:45 |
