Але наразі назва напрошується зовсім інша.
Ми стоїмо на балконі в квартирі Тараса Богдановича і дивимося на людей внизу. Місце хороше, франківчани поспішають: хто додому з роботи, хто вже на спацер (чи то по-полтавськи «на прогулянку»). Ми стоїмо і говоримо чи то про виноград, що обплів його балкон, чи то про поступове зникнення архітектурного обличчя старого Франківська (чи то пак, Станіславова).
Тарас Богданович зненацька запитує: чи відчуваємо ми війну у своїх містах? І я не знаю, що маю йому сказати. Я не відчував її вдома, у Полтаві. А тепер тут, у Франківську, за 723 кілометри по прямій від дому, або ж за понад 900 кілометрів автошляхами я тим паче не відчуваю її.
Тут, як і у Полтаві, люди ходять на побачення, на вулицях грають музиканти, чути сміх. Будівельники зводять нові помешкання, відкриваються нові магазини. Життя триває. Якби відключити телефон і не зазирати щокілька годин у новинні стрічки – то не відчутно абсолютно нічого.
Але я так не можу. Як і відповісти на питання Прохаська.
Я знаю наразі, що мій друг важко поранений і я маю мінімум інформації. І попри той бруд, котрий свого часу виливали на нього, десятки, якщо не сотні полтавців долучаються до фінансової допомоги.
Тут діти гуляють під фонтаном, дорослі спокійно обідають у рестораціях і кав’ярнях, а кінотеатри рекламують чергові блокбастери.
А в світі моєї новинарної стрічки знову пишуть про друга: линуть заяви, що поранення спричинене з вини інструктора і друга змушують зізнатися в самострільстві. І я не знаю кому вірити і чи варто вірити комусь взагалі. Знайомі запитують чи правда це, а я відчуваю себе цілком безпорадним. Бо що я маю говорити, коли сам знаходжуся за 900 кілометрів від дому і сам гублюся від таких новин?
Тому коли ведучі місцевих радіостанцій теж запитують мене про відчуття війни у рідному місті, то все, що я можу сказати – це говорити про друга .
Бо це те, що наразі важить мені найбільше.
Бо я ще пригадую розмову з ним наприкінці лютого, коли обіцяв, що буду розповідати своїм майбутнім дітям, як «дядько Сашко накидав ласо на ідола».
Бо я страшенно пишаюся цією людиною.
Бо саме б такого я би хотів собі брата, хоча ніколи не зізнавався нікому у цьому.
