На території колишнього гетто в Мінську
Німецький культуролог та історик Алейда Ассманн писала: «Щоб подолати травматичний досвід минулого, необхідно повернутися до нього обличчям і шукати нові орієнтири, пам’ятаючи про колишні злодіяння». Безумовно, її твердження було адресовано, перш за все, німцям, яким Друга світова війна залишила важкий спадок – поділ на дві країни, подвійний досвід спілкування з тоталітарними режимами, довге мовчання та напівтони, які ще й досі залишилися. Утім, довго мовчати (про остарбайтерів, Голокост, військовополонених, безправних солдатів, заградзагони…), говорити дозволену державою напівправду, перебувати в постійному конфлікті між офіційною та сімейною пам’яттю довелося і країнам пострадянського простору.
Про перспективи загальноєвропейської культури пам’яті говорили історики та журналісти з України, Росії, Німеччини та Білорусі під час освітньої поїздки. Тема обговорення – Друга світова війна: місця пам’яті в Білорусі, Польщі та Німеччині, примирення між країнами та народами, переосмислення подій війни та готовність взяти відповідальність за минуле. Також історики та журналісти змогли обговорити особливості історичної пам’яті в кожній із країн та порівняти здобутки й втрати в цій сфері за два десятиліття.
Організатор поїздки – Дортмундський міжнародний освітній центр IBB.
– Війна в Україні виявила жахливе незнання історії сторін, що конфліктували. У російській пропаганді зловживають такими історичними термінами як «бандерівець» або «фашист». В Україні своєю чергою культивується образ Росії як вічного окупанта, ігнорується навіть дистанція до сталінізму. У Білорусі розуміння Другої світової війни теж залишає бажати кращого. Щодо Німеччини, то тут також мало хто знає про військові злочини на територіях, які розтяглися далі, на схід від Польщі. Це й мотивувало нас на цей проект, – каже про задум поїздки Антон Маркштедер, референт Дортмундського міжнародного освітнього центру (IBB), історик.
У радянській культурі пам’яті все було вибудовано навколо Дня Перемоги. Перемога стала міфом, важливішим за причини, хід, втрати та наслідки війни. У СРСР дивним чином поєднувалися поняття «жертва» та «переможець». З одного боку, завжди говорили про героїчну боротьбу Червоної армії, партизанів і підпільників проти гітлерівців, а з іншого – вибудовувався культ страждання народу. На війну списували важке економічне становище країни, мільйонні жертви. Як сказав один із організаторів семінару, перемога перекреслювала депоратцію, ГУЛАГ, безгосподарність, зубожіння народу, насилля, інтернаціональні війни.
Така модель історичної пам’яті дісталася у спадок пострадянським країнам. Із 1990-х років триває важкий процес її критичного переосмислення, який не закінчений дотепер.
Знайомство учасників
Культура пам’яті в Білорусі – радянсько-європейський мікс
Зустріч учасників семінару відбулася у Мінському міжнародному освітьному центрі імені Йоханесса Рау. Із історичної майстерні в Мінську (один із проектів освітнього центру) й почалося наше знайомство з місцями пам’яті в білоруській столиці. Створена вона насамперед для увіковічнення пам’яті та примирення. Історична майстерня розташована на території колишнього Мінського гетто, одного з найбільших у Радянському Союзі. У 1941-1943 роках понад 100 тисяч євреїв із Білорусі та з території Третього Рейху були зігнані сюди. Більшість із них знищили тут та в таборі Тростянець.
Читайте також: "Війна очима нащадків": прадіда чекали з війни 65 років
Нині на території колишнього гетто багато пам’ятників. Один із перших установлений 1947 року в меморіалі «Яма» – це унікальний обеліск із чорного мармуру з написом на ідиші про жертв Голокосту. Попри неодноразові погрози влади знищити його, пам’ятник вистояв у складні часи. У 1990-і роки меморіал був розширений алеєю з табличками, на яких увіковічнені імена праведників світу – білорусів, які рятували євреїв ціною свого життя. Нині таких близько 700 осіб.
Про жахіття, які довелося пережити в роки війни, розповіла Майя Крапіна, малолітня бранка Мінського гетто. Коли розпочалася війна, Майя була шестирічною дитиною. У гетто вона втратила майже всю рідню: батька, матір, дідуся, сестер…
Масове знищення переважно євереїв, а також партизанів та військовополонених відбувалося в таборі смерті Тростянець.
ДОВІДКОВО
Назва Тростянець об’єднує кілька місць масового знищення людей: урочище Благовщина – місце масових розстрілів; власне табір поряд із селом Малий Тростянець за 10 км від Мінська, урочище Шашківка – місце масового спалення людей.
Нині на території розстрілів, в урочищі Благовщина, – пам’ятний знак. На деревах біля пам’ятника – жовті та білі таблички з іменами і датами народження загиблих тут людей.
– Чи везли євреїв на місце розстрілу, чи йшли вони на смерть пішки від дороги до лісу, забирали в них одяг перед смертю чи ні – достеменно не відомо. Ясно лише одне – людей везли за тисячі кілометрів задля одного розстрілу, – говорить Антон Маркштедер про табір смерті. – Щоб ніхто не міг сюди підійти, територію оточували по всьому периметру, вмикали голосну музику, аби не чути було вистрілів. У 1960-х роках у Німеччині були юридичні переслідування, пов’язані з масовими злочинами в Мінську. Залишилися протоколи допитів, нині це найкраще джерело знань про цей табір.
Аби не робити зайвого галасу, людей розстрілювали з пістолетів: підводили до краю рову та стріляли в потилицю. Рови були заповнені вщент, трупи клали одне на одного. Спеціально для таких операцій у підвалах збергіали 16 тисяч пляшок горілки для виконавців, бо вбивати було важко.
– Коли після Сталінградської битви 1943 року стало зрозуміло, що Черовна армія повернеться, нацисти розпочали ексгумацію вбитих по всій окупованій території. Тіла спалювали для того, щоб приховати свої злочини від нащадків, адже розуміли, що ті не оцінять методи завоювання територій, – говорить Антон Маркштедер.
Скільки насправді людей загинуло в Тростянці, невідомо. Офіційно заведено говорити про 206 тисяч 500 загиблих. Утім, європейські історики вважають, що така кількість жертв значно завищена.
Жертви чи герої?
Варто зазначити, що в Білорусі й досі офіційна політика пам’яті активно культивує мучеництво та страждання білоруського народу під час війни. Скільки білорусів загинуло в роки війни, достеменно невідомо, вважають, що кожен 4 (за іншими даними – кожен 3) білорус став жертвою. Разом з тим у Білорусі в роки окупації діяв потужний партизанський рух, підкреслюється, що саме завдяки партизанам республіка була звільнена від окупантів. Про провальні партизанські операції, про справжню кількість вбитих партизанами нацистів, говорити не заведено. Популярна в Білорусі теорія першого удару – 1941 року країна першою прийняла на себе удар війни. На думку істориків, ця позиція – наслідок того, що країна була повністю окупована, на її території не велися масштабні бої.
Така амбівалентність – мучеництво та героїзм, прослідковується і в Білоруському державному музеї історії Великої Вітчизняної війни. Музей 4 рази змінював адресу. Нині розташований у новій будівлі, зведеній 2014 року. Символічно, що його чергове відкриття відбулося на 70-річчя визволення Білорусі.
Будівля білоруського державного музею історії Великої Вітчизняної війни
У музеї 9 експозиційних залів та 10-й зал – Перемоги, добре технічно оснащених. 28 колекцій, які нараховують більше 148 тисяч музейних предметів. Характерно, що тут багато експозицій, які підкреслюють героїчну боротьбу партизанів і підпільників, розповідають про звірства гітлерівців, але разом з тим зовсім небагато місця відведено для експозицій, присвячених колабораціонізму та Голокосту.
Екскурсоводи ще на початку екскурсії підкреслюють, що головна концепція – це показати подвиг радянського народу в роки війни. Звісно, з наголосом на події, які відбувалися на території Білорусі. Хронологія війни також починається з 1941 року. Екскурсоводи не дають альтернативи відвідувачам, адже такого терміну як «Друга світова війна» взагалі не вживають. Та й про початок самої війни говорять радянським кліше – 21 червня 1941 року гітлерівська Німеччина віроломно напала на Радянський Союз. Коли я запитала в гіда, чи розповідають вони відвідувачам музею про різні версії початку радянсько-німецької війни, а не лише радянську, вона відповіла:
– Ми можемо говорити з відвідувачами однією мовою, якщо вони достатньо для цього підготовлені.
А на запитання, чи не доцільніше було б у назві музею поміняти термін «Велика Вітчизняна» на «Друга світова»( як це, до речі, зробили у Києві), каже:
– Якщо ми назвемо його музеєм Другої світової війни, то будемо такими, як і всі в усьому світі.
Про особливості культури пам’яті в Україні, Німеччині та Росії, німецько-польське примирення та пам’ятні місця в Польщі й Німеччині читайте на нашому сайті вже незабаром.
Читайте також: У Полтаві відкрили виставку «Друга світова війна: український рахунок»
